Інформація Обраних

Мафір

Перша частина дитячого роману



Пролог
«Троє старців-монахів вели мене на останню посвяту… Ми рушили вперед непевними кроками, поглинуті холодом і тремтінням тіла. Повітря було важким, таким, наче Земля лягла тобі на плечі. Мені здавалося, що ми проникли в центр світу – так шалено билося серце. Кам’яна печера, в якій ми опинилися, містила в собі три саркофаги з чорного каменя, розмальованих орнаментами та невідомими написами. Дивно, але мені здалося, що я побачив там тіла. Придивившись, я і справді помітив, що таємничі саркофаги стояли відчинені.
Глянь, сину мій, - сказав один із монахів, вказуючи на лежачі в саркофагах тіла, - вони жили неначе боги в нашій країні, коли тут ще не було гір. Вони ходили по нашій землі, коли море було тут й інші зорі сяяли на небі. Дивись і запам’ятовуй, бо тільки обрані бачили це. Хоча ти й забудеш побачене, але настане час, коли його згадаєш.
Три муміфікованих, оголених тіла, двоє чоловіків і одна жінка, лежали переді мною. «Невже такі прекрасні створіння могли померти?» - подумав я. Тіла мали величезні розміри: ріст жінки – не менше трьох метрів, а чоловіків – по п’ять. Їх не можна було сприйняти за мертвих – здавалось, що вони сплять… А жінка, складно сказати чи бачив я коли-небудь подібну красу – лебедина шия, тоненькі плечі, вузький стан. ЇЇ золотаве волосся, розміри якого щонайменше шокували, повністю окутувало поблідле тіло. Відкриті очі трохи налякали мене – вони, як бездонні криниці джерельної, чистої води, дивилися у вічність.
Чоловіки виявились близнюками… Брати, якщо можна так сказати, не менш інтригували мене. Вони, неначе сторожа, що оберігає спокійний сон молодої жінки, тримали у зжатих руках, покладені на груди, гострі з обох боків мечі. «Чому саме так? Хто вони їй, цій прекрасній богині?»
Старший монах, торкнувшись холодною долонею до моєї правиці, відірвав мене від роздумів та споглядань. Я поглянув на нього і почув те, заради чого сюди прийшов. Довгих сім років блукав я світом, одержимий безумною ідеєю, і ось тепер настав той час, коли залишилося зробити останній крок – потрібний правильний вибір. Побачивши, що я заспокоївся, монах промовив:
Ти потрапиш в коло обраних. Ти побачиш минуле і майбутнє. Випробування буде тяжким, то ж чи згоден ти?
Так! – не вагаючись, відповів я, а через якусь мить залишився в непроглядній темряві один.
Спочатку я розгубився, бо нічого особливого зі мною не відбувалося, але щось зрушило мій спокій – мої м’язи напружилися, тіло натяглося, мов та нитка, що має ось-ось обірватися. Весь внутрішній світ сколихнувся так, що я мало не повірив у неминучу смерть, яка тягнулася до тіла волохатими лапами. Щось жахливе, моторошне переслідувало мене, моя непорушність видалася виснажливою втечею – нестача повітря поглиблювалася.
Повільно печера, яку я вже сприймав, як темницю, почала наповнюватися дивним водянистим світінням. Мій переляк повернув мене до свідомого світосприйняття – я зрозумів, що повис у густому повітрі, покинувши своє фізичне тіло. Тоді вперше мені ця ситуація видалася кумедною, а щонайменше комічною, мій аналітичний розум ніколи не повірив би у реальність побаченого. До того ж, яка це доросла людина при здоровому глузді візьметься стверджувати, що вона покинула своє тіло, але при цьому не знайшла ніяких змін у собі самій?
Поступово ця водяниста темрява почала випаровуватися так, як підсихає на теплому, весняному вітрі волога білизна. І я почув шум, далекий, ледь чутний… Він видавався радше витвором моєї прискореної фантазії, аніж реальністю. Я слухав це гуркотіння, не знаючи, що спричинило його – моє безумство чи щось інше. Та скоро все стало на свої місця – шум став голоснішим, а разом з тим, і розбірливішим, нарешті він переріс у голос, звучання якого принесло блаженну радість.
-Існує духовний світ – Душа, і фізичний – Тіло. Ти, незіпсована гілко життя, станеш одним із земних богів. Одним із останніх серед обраних мною! Світ нестиметься гірською річкою до бурхливого водоспаду смерті, саме тоді настане твій час…»
На цьому літопис обривається. Достовірно відомо лише те, що ця людина, хто б вона не була, має відродитися серед нас, щоб порятувати Світ від остаточної загибелі саме тоді, коли віра людей, побитих часом та їх помилками, у Верховного Бога-Творця стане настільки слабкою, що тільки одиниці віритимуть у його існування.
Перша частина
«КРИВАВИЙ ТУМАН»
Розділ 1
Руанда
Безлюдною вулицею простував стрункий, трохи вузькоплечий молодий чоловік. Дорожній пил припорошив його мандрівний плащ та меч, вигляд якого мимоволі змусив би кожного розтулити рота від подиву – це був меч майстра, тільки поодинокі, досвідчені воїни володіли такими. Цей досить міцний та статурний воїн наближався до королівського палацу, велич якого лякала всіх подорожніх, котрі вперше прибували до Руанди-столиці. Лише тут, у центральній частині міста не було порожньо, повсюди сновигали ще трішки сонні простолюдини, а хитрі торговці пропонували свої унікальні товари, про походження яких краще ніколи не запитувати, інколи з’являлась охорона його величності короля Руанди – Міноса VIII Вовче Око, яка одним своїм пильним поглядом приструнювала будь-якого бешкетника чи бувалого бандита.
Найбільш виокремлювався над міськими, хорошої роботи, будівлями палац із білокаменя, що виблискував на сонці, як справжній коштовний камінь. «Цей палац притягує до себе всіх, - подейкували язикаті міщани. – а отже і підкорює.» При в’їзді до міста першим, що зненацька захоплює допитливу душу мандрівника, є саме ця гаргантюанських розмірів споруда, яку ще в тринадцятому столітті Епохи Сходу Третьої Старості збудували невтомні будівельники за проектом невідомого архітектора. Тож не дивно, що овальної форми майдан, який рівномірно вимощувався із граніту перед палацом, обнесеним високим парканом, виглядав маленьким. Але будь цей рукотворний палац хоч найменшим у світі, він все одно притягував би до себе нащадків необачних Людей, бо тут мешкав рід тих руандців, які з прадавніх давен правили світом – рід Міноса Вовче Око.
Яким би численним не був народ, що населяв живописну Руанду-столицю із її зеленими парками та садами, але він ніколи не заповнював палацовий майдан, бо за древнім звичаєм стояти на ньому мали право тільки ті, хто мав на те поважну причину чи особистий дозвіл короля. Тому та смілива людина, що проходила повз старовинний палац, завжди поспішала зникнути з майдану, перш ніж хтось подумає, що вона зупинилася, кожний боявся невдоволення з боку Міноса VIII, про котрого давно ходила дурна слава. Недобра чутка розповідала, що для того, щоб заволодіти троном він убив свого старшого брата – Менада, бо одного дня його знайшли у королівських покоях мертвим. Кинджал, який був устромлений у груди брата, належав молодшому Міносу, але ніхто із королівських слуг не насмілився відкрито заявити про це.
Сюди могли приходити лише ті люди, що потребували допомоги чи приносили якісь важливі вісті. Але не кожен розумний сміливець наважувався всунути голову у пекельний вогонь можливого гніву короля, а він рідко перебував у гуморі. Якщо принесене прохання чи задане запитання були незначними, то таку людину жорстоко карали, не дивлячись на її походження чи поважний вік і, що найгірше, інколи навіть дворянина могли стратити привселюдно, повісивши на пласі. Багато з прибулих отримувало в королівському палаці бажану допомогу, але вже зовсім не ту, яку б хотіли отримати раніше, ще до того, як вони завітали до тронної зали.
Мандрівник, ймення якого Богаль Тамір, накинув на голову широкий капюшон мандрівного плаща так, щоб посторонні не могли розгледіти його схвильоване обличчя. День видався світлим і погожим, тому темний плащ не був добре застібнутим і вітер трохи холодив незахищену шкіру. У погляді Богаля не було нічого такого, щоб кидалося в очі допитливих міщан. Чорне, курчаче волосся трохи спадало до плеч, на рівні чола ж вилося. Простий сірий костюм скромного фасону із мерлонського узору на вивороті та манжетах доволі б легко підійшов для якогось заможного воїна, що причепурився заради такої оказії. Він вглядався у навколишній народ і запевняв себе, що ні ходою, ні манерами, нічим не відрізняється від нього. «Я впораюсь з цим!», - переконував він себе.
Зрозуміло, що, пройденийшовши довгий шлях від Міна до Руанди, він не збирався спинятись майже на фініші свого шляху не мав залишитись невиправданим. Вибору у посланцянього не було. Справді не було, хоча він і здогадувався, що на нього чекають неприємностіє.
Богаль наближався до головної брами і все сильніше стискав свою сумку,сумку наближаючись до головної брами. Його напружені руки ледь помітно тремтіли.
Хай благословить вас Бог, - не досить впевненим тоном мовив воїн до охоронців. – Мене звуть Богаль Тамір… Чи можу я бачити МіносаVIII?
Звідки ти, дивний путівнику і що тебе привело до столиці?
Я з Міна, провінції, що загубилась у глибині імперії кілька тисяч миль звідси. У мене термінова справа до короля. Я прошу негайної аудієнції.
Один з воїнів розвернувся до Богаля спиною, наказавпередав щось іншому за брамою, а той покрокував до палацу спішним кроком. Охоронця, який знову звернувся до Таміра, звали Арнольдом Марголіном. Особливо відрізняв йогог від інших шрам на лиці, який глибоко врізався у ліву щоку. Суворий вираз обличчя говорив про великий життєвий досвід та події, що лишились за його широкими плечима.
СлідуйПройди за мною! – мовив він і прочинив браму, пройшовши за браму.
Мандрівник, без ніяких слів на устахмовчки пройшов за ним, все ще притискаючи до грудрей свій скарб. На обличчі поводиря не було жодного знаку неспокою, хоча в очах можна було помітити певну зацікавленість.
Послухай, Брогалю, а ти часом не з родини того торговця Таміра, що займався продажемторгував у Веронських степах?
Саме тТак! А звідки ти знаєш, ти що з ним був знайомим? – здивовано запитав БогальРогаль і уважніше придивився до нього. – Чи можливо ми з тобою раніш десь зустрічались?
Ні, ми не знаємо друг друга. Просто яЯ воював разом із твоїм батьком проти бореїв п’ятнадцять років тому і тоді врятував йому честь, а Кан Тамір мені життя, я у вічному боргу перед ним за це. Знай, коли щось станеться, я завжди допоможу тобі, якщо ти виправдаєш себе у моїх очах. До речі, як твій батько зараззараз як твій батько зараз, ще й досі займається торговим ремеслом? – запитав Арнольд.
На жаль, він помер ще п’ять років тому, від хвороби… Сухоти зробили свою чорну справу. - знітився путівник.
Співчуваю… Хай Бог порятує його душу. - на короткий момент запала мовчанка. – Мене звуть Арнольд Марголін.
Богаль пожав простягнуту міцну руку і з повагою кивнув.
Вони крокували алеєю, що була вимощена кварцемкварцом, який сяяв зеленим кольором при кожному кроцікроці під сонячним промінням. Симетрично відносно алеїне рослиї розміщувались вічнозелені дерева та квіти з травами, що приємно тішили очі і прикрашали ландшафт. ПІнколи поміж дерев можна було побачити служниць та дітей, які забавилися,ляли та служниць, що допомагали знатним дамам. Марголін увказав рукою на одну із дам, що сиділа в альтанціна гойдалці таі розмовляла з іншою.
Це дочка нашої королеви Малени – Ціону Поалей. Вона одна з найкрасивіших дівчат у столицістолиці її врода зламала не одне непохитне серце. Має досить складну вдачу та забаганки, тож не раз із її волі було розбито чужу долюсерце, а іноді і навіть засуджено до смертної каристрачено, якогось залицяльника, що осмілився запропонувати свою руку й серце цій красуні.
Богаль окинув поглядом дівчину – струнке тіло вабило до себе, воно було настільки досконалим, що , здавалось, належало ангелу, що спустився з небес на землю. У нього пересохло в роті, защеміло у грудях, але він зумів перемогти у бою над самим собою і не втратив рівновагу.
Так! Вона і справді прекрасна! Тож не дивно, що кожен може зазнати від неї лиха. Краса надзвичайно велика сила.
Вони наблизились до тронної зали і Арнольд, перегородивши йому шлях, зупинився. Поводир звернувся до довіреної особи короля, – Соломона Гольденмана – який уже чекав на них.
Я слухаю тебе, Марголіне! – чемно відповів Гольденман, поправляючи костюм із золотими нашивками, що поблискував синьо-блакитним кольором.
Чи може Мінос VIII прийняти посланця, що прибув з Міна до Руанди з півгодини тому?
Думаю, що так, але дозволь я повідомлю королю про посланця. - при цьому Гольденман глянув на Богаля Таміра і, примітивши сумку в його руках, сердито простягнув до неї руку. – Ти повинен дозволити мені перевірити, що всередині. Інакше я не дозволю з’явитись тобі перед королем!
Ні, я не маю права на це! Дені Проскур заборонила… – скрикнув Богаль, зжавши до білизни пальці рук.
Соломон відсмикнув руку від сумки. Він тремтів.
Іди, я вірю тобі! Негайно йди! – при цьому Гольденман вштовхнув у дверіу тронної зали Таміра і з гуркотом зачинив їх.
За дверима чувся крик. Арнольд схилився над Соломоном і приклав руку до обличчя радника. Він був таким блідим, наче не їв з місяць, а не пив з тиждень. В очах був туман.
Гольденман заговорив слабким голосом:
Він прийшов… Моя місія завершена… Ти повинен допомогти йому. Ти обіцяєш?
Так, клянуся Богом!
Кашель здавив горло Соломона і він помер. Обличчя Арнольда залилось сльозами, свідомість потуманіла… Біля тіла снували слуги і лікар палацу.
Батьку… - безтямно ворушив губами Марголін.
Розділ 2
Послання
Ледь Богаль встиг вступити за поріг дверей, що вели до тронної зали, як перед його очима повис туман, а слух перестав сприймати навколишнє. Це тривало лише декілька секунд, але й цього було достатньо, щоб зрозуміти, що сталось. Він був у тому світі, де час неначе застигав, а все навкруг було якимось навдивовижу реальним.

***

Стояв ясний день. Богаль був один і стояв на вершині гори. Місцевість виглядала дикою і такою, наче тут ніколи на ступала людська нога. Із долини віяв легкий вітер.
Полос – це гора, що знаходилась на краю Руанди, біля самого Кріанонського океану. Тамір помітно здивувався, опинившись тут. «Хто мене сюди перемістив?» - подумав Богаль.
І тут – варто було йому задуматись над цими дивовижами – смуга неба за горами враз потемнішала і перетворилась, неначе у відкрите невідомо куди, вікно чи прохід. Там, серед величезних смерчів і ураганів, стояла і зловтішно сміялась постать людиноподібної істоти, швидше за все якогось чаклуна, яка була вся у дивних рунах та символах на тілі, яке прикривав чорний плащ. Застиглі очі слідкували за Богалем Таміром, але й воїн не зводив з них погляду. Раптом на нього з неба кинулись сотні вогняних смерчів.
Воїн зробив крок – і дивна річ – земля під ногами затуманилась, а в слідуючий момент він опинився в долині. Схоже на те, що він невідомо як, опинився там, де й хотів бути. Але дивуватись цьому не було часу, бо істота, швидко зростаючи на очах, наближалась до долини та воїна, що опинився в ній.
Одним стрибком Богаль перелетів на іншу гору, потім ще на іншу, ще на іншу…
В горах не було ніяких ознак живого, окрім дерев та деяких рослин. Зрідка траплялись сліди людської діяльності, але вони були давніми.
Воїн наближався до столиці Руанди. Кам’яні гори і схили змінились лісами і низинами, але й в них не було видно ні людей, ні тварин.
Раптом на вершині однієї гори він помітив двох людей. Що це саме люди, Богаль міг пересвідчитись навіть з такої відстані. Високий світловолосий чоловік в зеленому бойовому костюмі, з луком за спиною та мечем., про щось розмовляв з дівчиною. Її золотаве волосся пишною хвилею спадало на спину. Руки цієї гарної дівчини спиралися на бойову піку. Тамір не знав їх, але щось у їхніх обличчях здалося йому знайомим – обличчя незнайомця точно когось нагадувало.
Піднявся вітер і Богаль згадав про небезпеку. Незнайомці підняли очі в бік бурі і побачили Таміра. В наступну мить Вони перенесли його до себе.
Буря, а разом з нею і зло, стрімко наближалась, кожним кроком долаючи по декілька миль, але Богаль нісся разом з незнайомцями геть. Вони минали гори, залишили позаду пустинну столицю Руанду, промчались над обгородженими садами і полями, минули при столичні села. Дивно було бачити сільські вулиці і ферми зовсім пустими, неначе покинутими навіки.
Раптом спереду показалась будівля, що мала величезну площу і купольну стелю. «Невже порятунок?» - запитав себе Тамір. В два стрибки вони опинилися перед нею. Бурі поки що не було видно.
Стій! – почув наказ воїн і спинився. – Ми не знаємо хто ти такий, - почув він голос дівчини і обернувся до неї. – але тобі загрожує небезпека. Чи не знаєш ти чому за тобою женеться Володар Долі?
По шкірі Богаля пробігли мурашки і його кинуло в холодний піт, хоч надворі було тепло.
Ні… Хіба, що це через доручення провидиці Дені Проскур, яке я маю виконати.
Яке доручення – запитав незнайомець, прискіпливо поглянувши в очі Богалю.
Богаль Тамір на короткий час задумався, але все ж таки вирішив сказати правду.
Я повинен попередити Міноса VIII Вовче Око про нашестя варварів з-за Кріанонського океану. Якщо я не зроблю цього, то багато з нас загине. Виживуть лише обрані, що знищать нападників і розпочнуть нову епоху – Епоху Сходу Четвертої Старості.
Незнайомці оторопіли, але відповіли.
Якщо це тобі навіть і не вдасться, то ми допоможемо тобі зібрати обраних, хто б вони не були. Запам’ятай! Ми тебе знайдемо у столиці. Мене звуть Мерін Теран, а це моя сестра Коалін Теран. Ми із Істанеда.
А я Богаль Тамір із Міна.
Смерч швидко наближався зростаючи на очах.
Швидше, входь сюди! – вигукнув Мерін. – Знайди місце, де ти не побачиш свого відображення…
Богаль пройшов у відчинені двері і опинився в кімнатах, стіни яких були виготовлені із дзеркал. Тамір бродив кімнатами мабуть з хвилину, а потім, забившись у куток, сів на підлогу. І дивна річ, він і справді не бачив свого відображення, хоч як і не намагався його знайти.
Богаль сидів мовчки, дослухаючись до навколишніх звуків. Навколо панувала тиша, але саме вона найбільше лякала. Раптом, неначе з пустоти, пролунав громовий голос.
Гей, воїне, я знаю, що ти тут! Виходь, не примушуй мене гніватись. Досить цієї комедії, бо тобі все одно нічого не змінити, Тобі не допоможе навіть і мій брат – Володар Удачі. Де ж ти? Виходь!
Володарю Долі, ти гадаєш, що я так легко тобі здамся? Я не збираюсь спинятись, не досягнувши поставленої мети.
У відповідь почувся сміх. Несподівано у руках Богаля опинилося дзеркало і він побачив Володаря Долі у подобі звичайної людини з лисою головою.
Воїн стрімголов скочив на ноги і побіг у сторону відображення людини з лисою головою. Володар Долі, вгледівши Богаля Таміра метнув у нього блискавкою, але це було його помилкою, бо вона, відбившись від дзеркала, що було у руках воїна, повернулась назад і вдарила по-людському тілу божка, яке вже корчилось у передсмертній агонії і більш не могло нічого вдіяти.
Тамір сплюнув і, сміючись, мовив:
Зустрінемось іншим разом Володарю Долі, і май на увазі, що людська подоба тобі не допоможе, тож знайди собі інше тіло. Передай моє велике спасибі Володарю Удачі і скажи йому, що я його вічний боржник та слуга.
Вся будівля раптово затряслася, а воїна охопило яскраве сяйво.
***
Судомно видихнувши, Богаль опинився у тронній залі, і застав себе над трупом смертного тіла Володаря Долі, яке було пронизане його мечем. В залі чувся крик сторожі, яка кинулась на Таміра.
Ледве воїн витяг меч із тіла, як був схоплений сторожею і опинився перед Міносом VIII.
Як ти посмиів убити мого чаклуна? – сердито закричав король.
Але, ваша величносте, це зовсім не чаклун, а Володар Долі! – ображено вимовив Богаль Тамір.
Як ти смієш мені брехати?
Це чиста правда… Я приніс вам послання від провидиці із Міна – Дені Проскур.
Як ти смієш нагадувати мені ім’я тієї особи, яка занапастила мою честь та гідність? В темницю його!
Тамір, пручаючись з останніх сил, намагався передати послання.
Скоро буде нашестя варварів з-за Кріанонського океану! Якщо ви нічого не зробите, то ми всі загинемо! Залишаться лише ті, хто буде обраним. Вони знищать варварів і розпочнуть нову епоху – Епоху Сходу Четвертої Старості! Послухайте мене!
Та його ніхто не слухав. Двері тронної зали закрились і воїн побачив Арнольда Марголіна, що, схилившись над мертвим тілом радника короля, плакав. Побачивши Богаля Таміра, якого вели до темниці, він важко підвівся і розуміючими очима поглянув на воїна, давши йому зрозуміти, що допоможе.
Мандрівника розмістили в темниці разом з якимось дивакуватим дідом, що був у обідраній одежі та ледь чутно бубонів щось собі під ніс.
Розділ 3
Несподіваний поворот долі
На краю Кріанонського океану розкинулось селище Шадін. Воно було невеликим, але розміщувалось на річці Велін і тому часто-густо тут, на пристані і в селі, можна було зустріти мандрівників і торговців, що спинялись, щоб заробити гроші або щось продати.
З-за Кріанонської ущелини сходило сонце. В лісі було чутно пташок та тварин, що прокинулись від сну.
Лише пів п’ятої ранку, а в кузні вже гаряче. Це коваль з учнями готується до роботи: коням підкови кувати, селянам – знаряддя праці, воїнам і мандрівникам – зброю.
Старий коваль Кулан Рурк мав у себе учнями двох своїх синів Теда та Фреда і ще одного селянина – Монара Ламона. Останній відрізнявся особливою старанністю та наполегливістю у виконанні роботи. Саме через це Кулан дозволяв виконувати йому найскладнішу роботу, яку б могли попрохати виконати у кузні.
Стіни кузні мали багато полиць, які були завалені різноманітними зубилами, кліщами, точилами та молотами. І, як приємно було б це відзначити Рурку, - це слухалося його рук та рук Монара Ламона.
Монар – міцний хлопець, під стать справжньому ковалю, з насолодою працював у кузні. Незважаючи на те, що він молодий, Монар з легкістю справлявся з важким молотом, що аж витанцьовував у його руках, наносячи точні удари по розпеченому металу.
Вже останній промінь сонця відірвався від горизонту, а робота ще не зроблена. На цей раз потрібно було виготовити з найкращого металу шпагу з чашкоподібною гардою і кинджалом для лівої руки, який називають дагою.
Монару Ламону не вірилось, що на цю працю пішло так багато часу, але й було радісно за прекрасно виконану роботу. Припасувавши шпагу і дагу до пояса, учень почав любуватися своєю роботою, геть полинувши у власні мрії та думки.
І тут раптово почулись попереджувальні крики сторожів, які охороняли підступи до селища, а вже в наступний момент, розмахуючи кривими шаблями та мечами, в село увірвались варвари. Вони припливли з-за океану і, встигнувши захопити пристань, кинулись на поселення. Все сталося миттєво і шадінці не змогли належним чином зустріти ворогів.
Ламон скоро опинився в самому центрі битви. Він уміло вправлявся з шпагою та дагою, дозволивши собі повністю заглибитись у битву і злитися зі зброєю Навколо панував справжній кривавий хаос. Варвари виникали, неначе з-під землі, леді Монар встигав когось із них убити або тяжко поранити. Велін заповнилась войовничими криками, лязкотом металу та дикими завиваннями варварів.
У добру дюжину раз міцніший метал відбивав удари варварів з легкістю, і тому Монар Ламон радів з того, що прекрасно виконав роботу. Битися було складно, бо доводилося одночасно відбиватися від кількох нападників, тому учню коваля довелось відступати до Кріанонської ущелини.
Важко сказати, як довго продовжувалася битва – декілька хвилин чи годин, але раптово Шадін наповнилось трупами односельчан, купців, воїнів та мандрівників. Монар з гіркотою у душі спостерігав за цією картиною, сточчи на вершині Кріанонської ущелини. Лише крики і завивання варварів свідчили про їх перемогу.
«Потрібно йти!» - подумав учень коваля і, повернувшись боком до зруйнованого селища, швидкими кроками, а далі й побіг, у рідне село Нірву, що знаходилась вверх по течії річки Велін.
Хвойний ліс змінився листяним, сухі гілки хрускотіли під ногами, по деревах бігали білки, інколи можна було побачити лисицю чи одинокого вовка. Монар напружено вдивлявся в долину річки Велін, туди, де була Нірва. Поглянувши на небо, Ламон застив: воно було все у чорних димових хмарах, що піднімалась з села. Не стримуючи більше себе, учень кинувся до палаючих хат та односельчан, які були мертвими.
Ледве дихаючи, він побіг вулицею на околицю і побачив жахливу картину – його рідні були вбиті, а хата спалена. Ламона охопила злість і лють, але він усе ж таки подолав їх, з болем на серці став копати могили лопатою, яку знайшов у обгорілій комірчині.
Поховавши рідних і близьких людей, витративши на копання могил багато сил, Монар Ламон звівся на стомлені ноги і вирушив у гори, туди, куди недосвідченому було важко дістатись – до провидиці Дені Проскур, щоб попрохати у неї поради, хоча й коваль не мав на це особливої надії та сподівань. Він йшов туди геть фізично розбитий, але не духовно, бо його дух кріпила мрія про помсту варварам за вбивство рідних та односельчан.
Сонце вже досягло свого піку, коли Ламон вирішив відпосити під розлогим дубом, якому мабуть було з тисячу років, це було видно з того, яким великим той був та як високо вигнався. В голові вправного коваля вирувало безліч думок, таких, які холодили душу, або ж кидали в холодний піт. Йому хотілося пити, бо ті декілька ковтків води, які він зробив ще зранку, давним-давно встигли вивітритися. Хто б подумав, що цей світанок буде таким жахливим? Знайшовши струмок з водою, Монар припав губами до прохолодної води і почав жадібно пити.
Провівши рукою по гладінні води, він натрапив руками на якийсь твердий предмет і витяг його з води. Ламон здивовано поглянув на знайдений предмет – це був справжнісінький захисний амулет із філонського каменя, що мав блідосиній колір озерної гладіні. Не довго роздумуючи, Монар надів його собі на шию і, підвівшись від джерела, рушив далі. Час, який який кожному б здавався нестерпно довгим, для коваляпройшов непомітно, бо він був повністю захоплений власними думками у полон. Коли він дістався до дерев’яної хатини, яка стояла на вершині однієї з Кріанонських гір, був уже вечір.
Хатина мала вигляд звичайної селянської хижини, в якій могла б проживати якась бідна родина, але цьому суперечили різноманітні жмутки трав, які висіли на стінах і пахли дивними ароматами. Побіля будинку був невеликий сад та город. Ліниво махаючи хвостом, на міцному цепу сидів старий сторожовий пес, якого звали Цахеєм. Помітивши чужинця, собака вишкірив пожовтілі зуби і сердито загавкав на незнайомця. У вікні блимнуло світло.
Хто там? – почувся з-за дверей притишений голос старої бабусі.
Пані Проскур! Це Монар Ламон із Шадіна. Я прийшов за порадою, - нервово перебираючи пальцями амулет, відповів коваль.
Не знаю я чи дам тобі якусь пораду! Нічого приходити, коли темніє! – невдоволено проказала старенька.
Але на Шадін напали і, мабуть, на прибережні села напали варвари! Мені чудом вдалося врятуватися… Мені нікуди іти! Впустіть мене! – заблагав Ламон, втративши надію отримати хоча б прихлисток на ніч.
Двері відкрилися навстіж і з них, шаркаючи ногами і опираючись на ціпок, вийшла провидиця.
Чи це правда? – злякано запитала вона.
Так! Чистісінька правда! – відповів знервований Ламон, швидко відсмикнувши руки від захисного амулета, але не дуже вчасно, бо стара вже встигла його помітити.
Звідки у тебе це? – мало не скрикнувши, запитала вона.
Я знайшов це у горах… Це ваше, пані Проскур?
Дізнаєшся потім, заходь!
Коваль поспішно переступив поріг хатини провидиці, не забувши при цьому пригнути голову, бо стеля не була надто високою. Стара відразу причинила двері на засув і вказала рукою на вільний стілець, що стояв біля стола, запрошуючи його сісти. Через короткий час на столі вже з’явились запашний чай та домашнє печиво, яке спекла провидиця, мабуть, ще зранку.
Чи знаєш ти, що цей амулет я півроку тому віддала Богалю Таміру, твоєму односельчанину, ти ж не з Шадіна? –вимоаила стара, зробивши ковток чаю.
Я родом з Нірви. Я не знав, що цей амулет належить Таміру…
Провидиця, обхопила голову руками і нервово забубоніла, але розібрати можна було лише деякі фрази, а серед них і таку:
Як він тепер буде без амулету? Нехай Бог допоможе йому.
Розділ 4
Темниця і нічний напад
Гулко зачинились двері темниці і, обтрушуючи себе від пилюки, Богаль пройшов до лави у кутку, на якій сидів сивий дідок. Прилаштувавши сумку собі під бік, обдивлятися та обмацувати себе руками. Рука пробігла по шиї і злякано завмерла, бо не знайшла такої необхідної речі, як амулет із філонського каменя, що захищав хазяїна у найнебезпечніші моменти його життя. Схоже на те, що пакунок, який дала Дені Проскур він теж використав, коли бився з Володарем Долі, бо він зник із сумки. А щодо амулету, то, помізкувавши головою, вона в нього на превелике диво після всіх цих пригод ще працювала, Тамір дійшов до висновку, що загубив його під час перебування у тому дивному світі, у який його перемістив Повелитель Душ. Він розумів, що повівся з Богом, хоча і не головним, зухвало, а тому тепер надіявся лише на свої власні сили та удачу. Саме на неї, бо вірив у те, що Володар Удачі допоможе вірному слузі, який так старався, щоб принести йому задоволення від вдало виконаних справ. У тому, що саме Володар Удачі допоміг Богалю не було й сумніву, бо як тоді б у руках Таміра опинилось дзеркало у такий вирішальний момент?
Світло в темниці, якщо його можна назвати світлом, було тьмяним, а тому темницю можна було роздивитись лише через певний час, коли очі звикли до цієї напівтемряви. Понишпоривши в сумці, Богаль дістав старий сувій, але поклав його назад, бо яка користь з сувою, коли він застосовувався до філонського амулету. Оглянувши грати і кам’яні стіни, Тамір поглянув на діда, що все ще сидів, щось бурмочучи собі під ніс. Цікаво, скільки він тут сидить? Напевне, якщо врахувати, що одяг раніше був цілий, то, мабуть, з рік, а то й більше. І як він не зійшов з розуму, не збожеволів, у таких страшних і нестерпних умовах, які зовсім не придатні до нормального життя? Дід поволі поправляв те дрантя, що на ньому лишилось. У воїна майнула думка дати дідусеві свою запасну одіж, бо ще ненароком заслабне. Кому ж хочеться отримати невідому хворобу, яка причаїлася під боком і лише чекає нагоди, коли в когось не вистачить здоров’я. Не вагаючись ні на коротку мить, Богаль простягнув дідусю одіж, а той, здивовано звівши на нього стомлені очі, взяв її і почав, скидаючи з себе дрантя, надягати її. Тамір з посмішкою на устах спостерігав за радістю дідуся, який мало не стрибав з радощів, не зважаючи на свій досить поважний вік.
- Дідусю, за що ви тут? – запитав Богаль, допомагаючи натягнути на тіло кожушину, яка приємно гріла тіло старенькій людині.
- Лише за те, що менез якогось льодовика, який, як я чув, у Кріанонських горах добув чаклун Міноса VIII Вовче Око – Регінс. Мене тут тримають вже понад рік. Я не знаю, що це за світ, але все ж таки зумів вивчити вашу мову. Цьому можеш пересвідчитися і сам. Мене звуть Парацельс, а тебе, добра людино, як? – простягнувши розгорнуту руку запитав дід.
- Богаль Тамір із Міна, що знаходиться у Кріанонських горах. Дивний збіг, чи не так? Я можу вас порадувати, бо Регінс вже мертвий, бо я його власноруч убив, і за це тут і сиджу.
- Як це ти зумів зробити? – зачудувався дід. – Навіть мені це не вдалось, хоч якими пара психологічними та фізичними можливостями я не володію.
- Щось мені не зрозуміло. Що це за парапсихологічні можливості? – у свою чергу здивувався Богаль Тамір.
- Ну, це… - Парацельс задумався. – до певної міри, можливість володіти магією, як доброю, так і поганою, або, як казали в мої часи – білою та чорною. Я не можу собі навіть уявити, як так могло статися, як у ваші часи так багато людей володіє здібностями до магії. Це, більш за все через те, що зміна Епохи викликала різкі зміни у психіці тих людей, які вижили, а отже дала можливість для прояву парапсихологічних здібностей. Чи щось цьому подібне… Я точно не можу сказати.
- Як ви опинилися у льодовику?
- Я точно не пам’ятаю, бо довге перебування у замороженому стані вплинуло на мою пам’ять, але можу з впевненістю сказати, що мене заморозили інші люди, щоб розморозити у інші, більш сприятливі для мене часи. Але сталося найгірше – на Землю впав великий метеорит – камінь – і знищив людство, від якого залишились лише жалюгідні рештки та мутанти, тобто істоти, які змінили свій вигляд під впливом змін клімату. Як наслідок всьому цьому є те, що настала нова епоха, ваша – Епоха Сходу Третьої Старості. – відказав Парацельс, розглядаючи воїна.
- Хочете їсти? – запитав Богаль.
Дідусь згідно кивнув. Їжу, хоч якою бідною вона не була, з радістю поділили і з’їли обоє, добродушно поглядаючи один на одного у цій, здавалося б безвихідній ситуації, в якій вони так по різному опинилися.
***
Марголін, тримаючись правою рукою за меч, проводжав очима Богаля Таміра, якого вели під конвоєм охорона його величності Руанди. Слуги підібрали тіло Соломона Гольденмана і віднесли його до колишніх покоїв радника, де обмили тіло та підготували до обряду поховання, яке за руандським звичаєм слід було проводити ввечері, коли заходило сонце. Дізнавшись про передчасну смерть свого радника король та його дружина Малена розпорядилися поховати його разом з Регінсом на вершині Восхової гори. Віддавши останню шану і пообіцявши зберегти вічну пам’ять, Арнольд поклонився земляному насипу і, розвернувшись у бік палацу, покрокував рівномірним маршем до своїх покоїв, де на нього чекала гаряча вечеря та неспокійний сон на м’якій перині з руандського пуху.
Нашвидку повечерявши, Марголін ліг спати, але його не тягло на сон, а більше не полишали наспокійні думки про смерть батька та затримання Богаля. «За що його затримали? – подумав Арнольд. – потрібно про це взавтра дізнатися.» Можливо саме через ці думки воїн ще довго лежав нерухомо, перекладаючи з одного боку на інший затерплу руку, аж поки не заснув.
Марголіна мучили тривожні сни, які чомусь стосувалися варварів, що начебто, прибувши з проклятих земель, з-за океану, намагалися знищити все у Руанді, а вижив лише сам Арнольд, Богаль та ще з кілька сот чи тисяч чоловік, які якимось дивним чином убили всіх завойовників, знищили їх бойові кораблі та зброю, навіки покінчивши зі злом проклятих земель.
Снився йому і Кан Тамір, який не врятував йому життя і вбив його сам, сміючись над його тілом, що билося в передсмертній агонії…
Воїн прокинувся весь у холодному поту, схопившись рукою за меч, і прислухався. У кімнаті хтось був, і цей хтось, кинувшись на Арнольда Марголіна, намагався вбити його, але той, вчасно захистившись мечем, різонув убивцю по горлу, з якого відразу ж хлинула кров. Не встиг Марголін отямитися, як тіло зникло, немов розчинилося у повітрі, як звичайний міраж чи привид. Воїн запалив свічку і, підвівшись на коліна, почав читати стародавню молитву до Всевишнього Бога, яку вивчив ще від діда, а той від свого діда. Воїн щиро вірив у цю молитву, бо вона не раз рятувала йому життя у найскрутніші часи, або тоді, коли ворог заносив меч над його головою, збираючись нанести смертельний удар. Його мучила думка: «Що це було?» Але він не мав на це відповіді, хоч як і не намагався знайти її у цьому життєвому потоці, що його оточував.
Оглянувши кімнату, Арнольд Марголін знову ліг у ліжко, але ще певний час не спав, аж поки не впевнився, що більше ніщо не загрожує його життю. Вже засинаючи, у нього майнула думка, чи не пов’язаний цей напад із смертю батька, заточенням Таміра та вбивством чаклуна Міноса VIII. Про все це можна було дізнатися, взявши на озброєння всю свою увагу та кмітливість, якими і збирався скористатися Арнольд наступного дня.
Розділ 5
Варвари-мутанти
Берег Кріанонського океану був повністю заповнений чужоземними бойовими кораблями та баржами. За всією цією картиною могли спостерігати лише птахи та тварини, які лишилися живими після кривавої бійні, що нестримно рухалася вглиб Руанди. Варвари, керуючись тотальним винищенням, не давали змоги людям попередити сусідні міста і села про небезпеку. Скоро весь Мін покрився мертвими тілами, які, лежачи на сонці, розкладалися і нестерпно пахли.
Ніг Ренс – повелитель та глава варварів – напружено вдивлявся на північний схід, він чекав гінця, що мав повернутися з розвідки. Але він чомусь спізнювався, і сонце встигло вже торкнутися краю горизонту. Ренс, весь обвішаний тигровими шкурами та в бойовому обладунку, нервово теребив пальцями об стіл. «І де цей капосний Олін?» - подумав він і сів на коня, щоб зустріти гінця в сусідньому лісі.
Варвари вели кочовий спосіб життя, а тому просувалися вверх по річках на кораблях, а суходолом їхали на возах і паланкінах. Коли вони ставали табором, то ставили вози у коло, а всередині розміщували коней, розводили вогонь та вели усі господарські справи. Нічлігом слугували вози, що були укріплені металевими щитами на боках. Кочівники прибули з проклятих земель, сівши на кораблі, бо та земля стала непридатною для нормального існування завойовників, що знищували все на своєму шляху. Серед них було багато таких, що своїм зовнішнім виглядом дуже відрізнялися від людей. Як сказав би Парацельс, вони були мутантами, що мали тваринячі голови, копита та звірині лапи, які змінилися у формі через тривале користування зброєю.
Коли сонце зникло за горизонтом, торкнувшись останнім промінням гір, Ніг Ренс виїхав до Східного лісу, а на зустріч йому стрімко нісся на коні Олін з геть закривавленим ведмежим обличчям. Ця обставина дуже стривожила главу варварів, але, впевнившись, що це лише невелика рана, він з полегшенням зітхнув. Ренса від інших варварів відрізняло те, що він мав обличчя нормальної людини, лише його очі світилися якимось неясним світінням. Саме це давало йому перевагу над іншими кочівниками, які дуже боялися його страшного погляду, який міг примусити їх витримувати нестерпні муки та пекельні тортури.
Розвідка пройшла успішно, якщо не зважати на напад одного чоловіка з шпагою та дагою, який намагався мене вбити, але мені вдалося втекти. – відрапортував Олін.
Ти не вбив його? – сердито скрикнув Ніг.
Ні! Але…
Крива шабля зблиснула в руках володаря і за мить голова Оліна безпомічно валялася у траві за півметра від тіла, яке ще ворушилося. Гнівно сплюнувши і утерши шаблю об тканину, Ніг розвернув коня і попрямував до табору. Його тішила тільки одна думка, що нападник один і він навряд чи зможе організувати збір військ, щоб протистояти кочівникам. Починало сутеніти, це був час, коли варвари вечеряли. Їжа в них була досить специфічною, бо складалася з людського м’яса та тваринячих залишків. Ніг Ренс, не зважаючи на свою людську подобу, також вживав жарене та сире м’ясо, хоч яким це огидним видовищем для когось із людей не видавалося.
Коли Ніг прибув до центрального вогнища, біля нього було гаряче, бо саме настав час вечірніх танців з піснями. Співала темноволоса мутантка з головою пантери, яка була в червоному шовковому платті.
Як борти корабля, мої стегна круті.
Поцілуй, варваре, не розкаєшся ти.
Мої стегна круглі, високі мої груди.
Побуть, варваре, і не йди нікуди.
Цей спів та екзотичний танець викликали схвальні вигуки з боку тих варварів, що зібралися навколо вогнища. Оцінивши поглядом тіло танцівниці, Ренс кказав танцівниці, що проведе із нею ніч, на що Мунга, так її звали, лише покірно схилила голову і заспівала нову пісню, продовжуючи танцювати сакру, геть злившись зі словами пісні та забувши про все на світі, окрім рухів, які були на диво плавними та енергійними.
Повелитель варварів ласував людським м‘ясом і спокійно спостерігав за танцем та слухав музику, яка згодом заповнила табір. До Тунги приєдналися і інші танцівниці, які, утворивши живе коло, намагалися привернути до себе увагу воїнів, щоб мати змогу провести у ситості та теплоті ніч, а не лежачи у тісних возах, які збудували спеціально для жінок. До Ніга Ренса підсіло ще декілька воїнів – командуючих бойовими загонами швидкого наступу, що також з неприхованою цікавістю спостерігали за танцями, вибираючи собі супутницю на нічліг.
Час минав непомітно, а тому скоро небо вкрилося зорями та зійшов місяць, який, неначе якийсь знак, вказував на майбутню ціль – столицю Руанди. Час від часу можна було почути виття вовків, але вони були поодинокими, бо зграї, яких тотально винищували, відходили на захід та північ, покинувши свої звичні міся полювання. Мін залишився зовсім пустинним, якщо не рахувати тих людей, яким вдалося вижити і сховатися в горах. Але чи на довго це все? Чи зможуть вони витримати нестерпні морози, помираючи в горах від голоду? На щастя, тут ще залишилося багато неприступних місць, які за необачністю кочівників-завойовників залишилися цілими, на зазнавши ворожого нападу. Та, не зважаючи на це, люди боялися виходити зі своїх укріплень, щоб попередити когось про небезпеку, бо вважали, що відразу загинуть, варто тільки зробити крок у бік міста чи села, яке ще, можливо, не було знищене ворогами чи змогло відбити атаку.
Володарю! – звернувся до Ніга один з воїнів, що сидів біля вогню. – Чи скоро ми розпочнемо наступ на столицю Руанди?
Поглянувши на воїна, Ренс спохмурнів, але вирішив відповісти.
Ми не будемо наступати на Руанду-столицю, а захопимо усі віддалені райони, щоб не привертати до себе увагу, і лише потім, коли зберемо свої основні сили, нанесемо смертельного удару у серце країни. До того ж нам потрібний час на відновлення нормального господарювання, а на це також необхідний не такий малий час нашого перебування тут.
Дякую за відповідь, Володарю! – чемно відповів воїн, схиливши голову у покірному поклоні, перебуваючи у такому положенні, аж поки не отримав дозволу від Ніга Ренса підвестися, що вдоволено кивнув головою.
Минуло лише з два дні, а кочівники вже встигнули захопити весь Східний край разом із Міном та деякими іншими регіонами, навіть не привернувши увагу сусідніх областей. Володар використовував свої психологічні можливості, щоб відкинути з голів жителів центральних та західних частин країни думки навідатися до східних країв. Нігу Ренсу якось пощастило зібрати в собі всі магічні сили проклятих земель. При цьому в його тілі не залишилося нічого людяного і він став якимсь неначе божевільним, хоч вперто намагався приховати це від інших варварів та від самого себе. Інколи йому снилися жахливі сни, у яких він знищував сам себе та варварів, навіть не розуміючи, як це могло статися. Після таких снів Ренс завжди прокидався в холодному поту та панічно бив себе руками об голову, намагаючись припинити нестерпний біль, що пронизував його тіло, як тисячі голок, що загнали під нігті. Тоді у нього часто зривався крик з уст і це викливало перелякані зойки жінок із сусідніх возів, які схоплювалися від раптового звуку. Кочівники прибули з проклятих земель, гнані страшними думками про смерть та жагою наживи й приємного вбивства, який давав змогу отримати насолоду від кривавої різанини, забути про те, що буде в майбутньому – про загибель, якщо не залишиться людського та тваринячого м’яса, що так і приманює своїм приємним запахом та солодким смаком. Жага наживи керувала ними…
Розділ 6
До Драконового вулкану
Монар Ламон разом з Мерином Тераном, який з’явився біля хатини провидиці ще зранку, їдучи на конях, прокладали свій шлях до Драконового вулкану, що на далекому півночі. Мерін, з луком за спиною та мечем, згадував учорашній ранок і не перестав дивуватися долі.
Тільки-но Теран ступив на подвір’я Дені Проскур, як загавкав Цахей, а стара відчинила двері.
-Швидше заходь! Я знаю хто ти! – загадково сказала вона, втягуючи лучника до хатини.
Меріна Терана ця обставина трохи здивувала, проте він усе ж таки вирішив, що в цьому немає нічого дивного. На те вона й провидиця! Ввійшовши до хижини, він зустрівся поглядом з Монаром і відразу ж впізнав його, бо зустрічався з ним у Шадіні десь з тиждень тому. Ця приємна зустріч порадувала обох, бо як там не є, але вони встигли подружитися за той короткий час, який у них був.
-Де твоя сестра? – запитала провидиця в лучника, сівши разом з ним на дерев’яне ліжко.
-Вона в Руанді і має зустрітися з Богалем Таміром біля столичного палацу. Ми з нею домовилися, що будемо зустрічатися у Світі Мертвих, щоб повідомляти один одного про свої подальші дії та плани.
-Довго ж я не зустрічала ходячих по Світу Мертвих, а тут ти і твоя сестра Коалін… - задумливо сказала Проскур.
Сказане здивувало Ламона ще більше, бо він знав, що Світ Мертвих проникає в усі інші світи і охоплює їх. Цей світ звичайні люди можуть побачити чи побувати в ньому інколи у снах, коли він на коротку мить з’являється перед ними. На відміну від інших снів те, що станеться з живою істотою у Світі Мертвих, – реально. Рана, яку можна отримати там, при пробудженні залишається, а той хто гине в Світі Мертвих, помирає в справжньому житті. Вільно в нього могли проникати лише комероли – люди, що з народження мають астральний зв’язок з мертвими Ще однією властивістю комеролів є те, що вони проникають у Світ Мертвих, як із своїм тілом, так і без нього. Якщо хтось із них, подорожуючи разом із супутником, зникне з тілом, то з’явиться або на тому місці, де зник, або там, де опинився його супутник.
-Ламоне! – звернулася до нього стара. – Ти також не така звичайна людина, як тобі здається, бо захисний талісман із філонського каменя прийме нового хазяїна лише тоді, коли впевниться, що новий господар має якусь величну та добру мету у цьому житті. Сьогодні я бачила видіння, а тому ти разом з Мерином вирушаєш до Драконового вулкану, щоб знайти своє покликання. Більше я нічого вам не скажу, але не гайте часу і негайно збирайтеся в дорогу. Володар Долі не на нашому боці, а тому надійтеся лише на удачу і Всевишнього Бога. Хай вони благословлять вас на величні подвиги!
Того ж дня вони вирушили в дорогу, роздобувши коней, яких вдалося впіймати без вершників у сусідній долині, що нещодавно зазнала удару варварів-мутантів. Коли настав південь, Мерін Теран зник у Світі Мертвих, а Монару довелося вести коня напарника за вуздечку і навіть відбити напад одного варвара з ведмежою головою, якому, на превеликий жаль, вдалося втекти, зникнувши у сусідній лісовій гущавині.
***
Знову опинитися в Світі Мертвих для Меріна Терана було приємною подією, що не кажи, а він у цьому світі провів більшу половину свого дитинства, відвідуючи разом із Коаліи пам’ятки культури Руанди. Єдине, що їм не вдавалося тут, це проникнути за Кріанонський океан, який так і манив своєю загадковістю. Вдихнувши повними грудьми свіже повітря, Мерін попрямував до домовленого місця зустрічі – біля будівлі з дзеркал, Останнього Пристанища Мертвих. Ця будівля існувала лише тут, але була такою ж реальною, як і все інше, що знаходилося в Світі Мертвих. Час від часу тут можна було зустріти блукаючих духів, що не могли завдати тобі ніякої шкоди, а тільки, протяжно завиваючи, неслися повітряним простором, марно намагаючись щось знайти. Єдиною небажаною зустріччю тут була зустріч із Повелителем Душ, який, побачивши непроханих гостей, намагався знищити комеролів або вигнати їх із Світу Мертвих. Та за своє життя Мерін Теран зустрічав охоронця Світу Мертвих лише один раз, допомагаючи врятуватися Богалю Таміру від смертельної небезпеки, що чигала на нього з боку Володаря Доля.
Коалін Теран тримала у руках бойову піку і чекала на брата. Вона мала багато новин, які мала йому розповісти. Коротка затримка трохи збентежила сестру, але вона швидко заспокоїлася, побачивши брата, що швидко наближався, роблячи кількохмильні кроки з однієї гори на іншу. Сестра обняла і поцілувала брата, як тільки той порівнявся з нею і перевів подих.
-Як ти? – обнімаючи Коалін, запитав лучник.
-Добре… Мені не вдалося зустрітися з Таміром, - важко зітхнула сестра. – Я дізналася, що його тримають в королівській темниці за вбивство чаклуна Міноса VIII, що, мабуть, і був людською подобою Володаря Долі. Я постараюся визволити Богаля з арешту, та нічого не можу пообіцяти, бо це дуже нелегка справа, зважаючи на те, що доведеться проникнути до палацу якимось непомітним чином. А як твої справи?
Меріна взяв лункий сміх, та він опанував себе і лукаво поглянув на Каолін.
-Схоже, що все обертається навколо цього Богаля Таміра! Я зустрівся з Монаром Ламоном у провидиці і, як потім з’ясувалося, він також знає Богаля та довгий час був його сусідом у Нірві – селищі, де народився воїн і провів своє неспокійне дитинство. Мені вдалося дізнатися, що він не такий звичайний, як може здатися на перший погляд. Як сказала Дені Проскур, у ньому зібрані всі найкращі риси людей з минулих епох, тому це робить його найособливішим і найважливішим у Епоху Сходу Третьої Старості. Якщо він не зможе зупинити варварів, то обов’язково знищить їх і розпочне нову епоху. – Теран замовк, а потім додав. – Якщо тобі вдасться зустріти Богаля Таміра, скажеш йому, що варвари вже встигли висадитися на березі Кріанонського океану і захопити весь Мін та північно-західні регіони. Потрібно виробити план, за яким ми зможемо протистояти варварам, бо за словами Ламона з ними дуже важко боротися. Вони використовують катапульти, кінноту та бойовий транспорт, який не піддається опису чи хоча б якомусь порівнянню. Бажаю успіху! Зустрінемося через три дні на цьому ж місці.
-Гаразд! – згідно кивнула головою Коалін і зникла разом з братом у сліпучому сяйві, який хвилею сколихнув ближні дерева на місцевості та зачепив Останнє Пристанище Мертвих.
***
Мерін так раптово виник на своєму коні, що трохи злякав свого жеребця, а ще більше Ламона, який аж підскочив із несподіванки.
-Гей, приятелю, ти мене добряче налякав! – полегшено зітхнув Ламон.
-Вибач, я не хотів. – примирливо відповів Мерін Теран, заспокоюючи свого Хумона, так він назвав жеребця.
-Ну, що там?
-Все добре, окрім одного, але думаю все буде в нормі. Богаль Тамір у темниці за вбивство людської подоби Володаря Долі. А це був не хто інший, як чаклун короля! Як там не є, але моїй сестрі трохи доведеться попрацювати над цією проблемою. Але це не наша справа. Нам потрібно дістатися до Драконового Вулкану, і якнайшвидше, щоб дізнатися про що саме говорила провидиця і яку мету вона мала на увазі. Хочу сказати, що це досить небезпечне місце у нашому світі, бо в Світі Мертвих я і сестра там часто зустрічали духів драконів. Я не виключаю, що вони можуть бути там і зараз. Ти не заперечуєш, якщо я буду поводирем – ця місцевість мені знайома з того світу.
-Як побажаєш! – погодився Монар Ламон, трохи притишивши хід свого Філія та пропускаючи наперед Терана, який подякував за швидку поступку.
Що не кажи, а Теран і справді краще знав цей шлях, бо не раз бував тут, досліджуючи місцевість.
Розділ 7
Втеча
Удача в цей день в усьому супроводжувала Марголіна, який сьогодні заступив на варті в королівській темниці. Зв’язка ключів весело дзвеніла на його поясі і це віщувало початок задуму – Арнольд вирішив звільнити Богаля з ув’язнення, і, скориставшись підземним ходом, зникнути з палацу ще до того, як підніметься тривога, що повідомить про втечу в’язня та зраду королівського воїна.
Арнольд Марголін вже збирався розпочати свою справу, як до темничного проходу увірвалася дівчина-воїн із золотавим волоссям, що спадало до плеч. Вихопивши меч, Марголін встиг відбити шалену атаку і смертельний удар у серце пікою.
-Хто ти така? – вигукнув Арнольд, відбиваючи черговий удар.
-Краще тобі здатися! – відповіла дівчина, наносячи удар «Схід зорі», але й цього разу напад не досяг цілі. – Тоді я тебе лише зв’яжу, цим самим залишивши живим.
-Ми ще побачимо, хто кого схопить! – виконавши напад мечем, Арнольд зумів вибити піку з рук ворога і приставити меч до горла дівчини. – Не рухайся, інакше тобі смерть!
Дівчині нічого не залишалося, як здатися, і через хвилину вона сиділа на підлозі зі зв’язаними руками і ногами, не в змозі навіть поворухнутися чи щось сказати, бо кляп закривав їй рота.
-Якби ми зустрілися за інших обставин, ти була б моєю! – сміючись сказав Марголін. – Дружиною!..
Воїн швидкими рухами вже в котрий раз перевірив вузли на міцніть і лише після цього попрямував вглиб королівської темниці – до камери Богаля Таміра. У коридорі стояла цілковита тиша, якщо, звичайно, не зважати на гучний стукіт чобіт Марголіна по кам’яній підлозі. Лампа, яку він тримав у руках, не досить добре, але освітлювала камери. Зв’язка ключів умить опинилася в Арнольдових руках, а він, не гаючи ані хвилини, знайшов потрібний ключ і відчинив двері камери. Перед очима постала зворушлива картина – Богаль і Парацельс, як батько та син, притулилися один до одного та спали на лаві. Але милуватися ними не було часу, тож Арнольд Марголін швидко привів до тями обох чоловіків. Коли Богаль побачив друга, то це вселило в нього надію, але він не поспішав вітатися, бо не знав чи це допомога, чи це біда.
-Знай, я прийшов тебе виручити лише через те, що дав клятву Соломону Гольденману, і не більше! – З цими словами Тамір полегшено зітхнув. Скажи мені, за що тебе затримали?
Богаль якусь мить дивився на Арнольда, не знаючи, що сказати.
-Я вбив чаклуна Регінса, що був людською подобою Володаря Долі. – Ці слова викликали здивування у Марголіна. – Я повинен переконати всіх збиратися на війну з варварами, які прибудуть з проклятих земель, що за Кріанонським океаном.
-Не знаю чому, але я тобі вірю і лише через клятву батьку буду допомагати тобі. – «То Соломон Гульден ман батько Кароліна?» - подумав Богаль. – Ходімо!
-Співчуваю! – мовив Богаль, спинивши заруку Марголіна, який вже виходив.
-Не варто! – відповів Марголін, звільняючи руку від, немов сталевих лещат, долоні Богаля. – Швидше, ходімо!
-Почекай! – знову спинив його Богаль Тамір. – Я без Парацесьса нікуди не піду.
Лише тепер воїн звернув увагу на сивоволосого дідуся, який різко підвівся, гнаний швидким поглядом Арнольда. Щось у ньому вселяло довіру, але що саме, важко сказати.
-Твій вибір – мій вибір! – покірно схилив голову Арнольд. Його слова у глибині душі здивували і Богаля, і Парацельс. – За мною.
Темінь глибини темниці Міноса VIII швидко наповнилася світлом ламп та факелів, що овітлевали більш горішні коридори. На щастя, ще ніхто не заглянув до темниці на зміну, тож це було втікачам лише на руку.
-Це ще хто така? – запитав Богаль, коли вони опинилися біля виходу з темниці.
-Видно якась найманка, що вирішила за гроші визволити якогось бандита. Її тут знайде зміна, тому можна не хвилюватися – вона отримає по заслузі.
Вже виходячи, Богаль Тамір глянув на дівчину і отетерів.
-Так це ж Коалін Теран! Вона мабуть за мною пробралася.
Довелося і цього разу Арнольду послухатися Богаля і розв’язати дівчину, попрохавши вибачення.
-Я подумаю щодо твоїх слів! – мовила Коалін.
На цих словах Марголін зніяковів і відчув, як червоніють його щоки. «Це ж треба так. У наступний раз обов’язково слідкуватиму за своїми словами і думками!» - подумки вилаяв себе воїн.
Пройшовши небезпечний шлях від темниці до заднього двору білокамінного палацу, добірна четвірка втікачів опинилася перед підземним ходом, що виводив на околицю міста, до річки Платан, а отже і до річкового порту, де можна сісти на корабель та зникнути у невідомому напрямку. Ось тоді й спробуй знайти!
-Я прихопив з собою дві лампи, але прошу триматися разом, бо цим підземним ходом користувалися років сто назад. Невідомо, які перешкоди можуть стати на нашому шляху. – звернувся до всіх Марголін. – Перехід триватиме з годину. Таміре, я піду попереду, а ти замикатимеш колону. Тримай лампу! Всім бути на сторожі та не випускати зброю з рук.
Не встигли відійти й десяти кроків від входу, як навкруг усе поглинула темрява. Було видно лише той простір, що освітлювався лампами, які підняли на шестах Богаль і Марголін.
Кожен з них думав про тепло та їжу, що чекатимуть на них на кораблі, якщо перехід від палацу до порту пройде спокійно.
Глава 8
Таємниця вулкану
Йшов другий день з початку подорожі нірванця Ламона та Терана до Драконового вулкану, а вони проїхали на конях лише половину шляху. Вулкан знаходився на гірському плато, що розміщувалося високо в горах. Саме через це мандрівникам довелося натягти на себе теплий одяг.
На щастя, варвари ще не встигли дістатися так далеко, а тому тут було спокійно. Холодний подих вітрів Кріанонських гір робив свою брудну справу, бо місцевість швидко збідніла на зелень, а коням довелося обмотати ноги сукном та надіти зверху мішечки. Завдяки цьому коні не так били ноги і ставав тихішим їх хід. Як на зле, погода швидко псувалася, а через годину їзди, коли мандрівники піднялися вище в гори, пішов сніг. Для Меріна він здався дивним явищем, що зацікавило Ламона, який вважав Терана уродженцем Міна.
-Звідки ти родом, що так дивуєшся снігу? – запитав він, порівнявшись з Мерином.
-Що, цікаво чому йому дивуюся?.. – протягнув Теран, пускаючи згустки гарячого повітря на замерзлі руки. – Це тому, що я народився і виріс разом із сестрою в тому краї, де ніколи не буває снігу і зими. Я з Сахани, що на далекому півдні. Мій батько торговець всілякими дрібними товарами – Келлін Теран, а мати – дочка нашого шаха Фахад Арени. У зв’язку тим, що я з Коалін ніколи не знали бідності, а лише нудилися на самоті, як тільки нам виповнилося двадцять років, ми зібралися і втекли з батьківського дому, щоб побачити який той світ, що описується у літописах. Далеко на півночі нам не доводилося бути, а у Світі Мертвих ми бачили лише лежачий сніг, але аж ніяк не той, що падає з неба. Там завжди чудова погода. До речі, ти можеш не хвилюватися щодо місця мого повернення з того світу, бо я можу пов’язувати себе з якимось предметом, тим самим рухатися разом з ним. Особисто я віддаю перевагу переміщатися у Світ Мертвих разом із тілом, бо якщо його залишити тут, то можна загинути, вчасно не повернувшись. Твоє тіло можуть знищити або захопити в полон. Проте переміщатися разом із тілом також небезпечно, бо коли ворог має річ, з якою ти пов’язаний, то з нею він завжди тебе дочекається і впіймає. А ми колись та й повернемося, бо чим довше ти у Світі Мертвих, тим легше тебе відслідкувати Володарю Долі та поглинути твої душу і тіло.
Сахарець непомітно для самого себе перейшов до настанов, попереджуючи нірван ця про небезпеки, що можуть таїти у собі подорожі у Світ Мертвих. Він настільки захопився розповідями, що прокинувся від них лише тоді, коли звечоріло і настав час розбивати табір і готуватися до нічлігу, вечеряти самому та годувати коней, які стомилися через виснажливий перехід горами до Драконового вулкану.
-Слухай! – раптом сказав Ламон, який багато чого обдумував. – А якщо тебе зв’яжуть, а ти зникнеш разом з тілом, а потім повернешся?
-З цього навряд чи щось вийде, бо мотузки залишаться тут, а я з ними буду пов’язаний. Проте є один вихід, але тобі краще про нього не знати, бо він надто небезпечний для виконавця задуму. Ти не заперечуєш, якщо ми поговоримо про це пізніше, бо я хочу розвести вогонь і підсмажити м’ясо?
-Так, звичайно. – погодився Ламон, а сам пішов годувати і напувати коней, щоб ті мали змогу відпочити. – Скоро, Хумоне і Фелію, скоро. – погладив він коней.
Ніч нестримно наближалася. На швидку руку покінчивши зі справами, вершники повечеряли та, закутавшись у спальні мішки, поснули.
Ламона збудив несподіваний нічний звук, схожий на шурхіт гілок під чиїмись ногами. По декілька хвилин він насторожено вдивлявся у кожну групу дерев та кущів: винуватця шуму ніде не було. Але ось ліворуч від нього в далині показалися жовті точки. «Невже вовки?» - майнула злякана думка. Проте тривога була пустою, бо це виявився собака провидиці – Цахей, що в ту ж мить виринув із пітьми. Раптова поява Цахея насторожила нірван ця, але він заспокоївся, коли на шиї собаки знайшов записку Дені Проскур, в якій вона повідомляла, що пес залишиться в них, а в разі небезпеки повернеться до провидиці, з посланням. Проскур повідомила, що варвари дуже швидко наближаються, але про це не потрібно хвилюватися, тому що вона захистила себе від по сторонніх очей за допомогою магії.
На сході зажевріла ранкова зоря.
-Теране, прокидайся! Потрібно негайно вирушати далі! – збудив свого друга Ламон. – Поснідаємо в дорозі.
Не минуло й п’яти хвилин, як вони вирушили. Снідати довелося на конях, що не дуже зручно, якщо зважати на постійне трясіння та на те, що доводилося триматися однією рукою за вуздечку, а іншою тримати їжу. Новини не дуже порадували саханця, який вважав, що в їхньому розпорядженні ще багато часу перш, ніж варвари-кочівники встигнуть просунутися на північ. Найбільше його здивувала та обставина, що Мінос VIII не посилав ніяких військ на оборону своїх володінь. «Хіба Богаль не передав йому послання від Дені Проскур?» - тривожився Мерін. Лапи Цахея також довелося обмотати, щоб собака завчасно не побив собі ноги.
Ламон надіявся, що захоплювачі з проклятих земель не наважаться ввірватися до Кріанонських гір, а якщо ні, то хоча б на певний час осядуть у зруйнованому Міні.
-Знаєш, - звернувся до Монара саханець. – Сьогодні опівдні я вирушаю у світ мертвих на зустріч із Коалін, але, мабуть, я не зникну зовсім, а буду напівпрозорим. Це дасть тобі змогу повернути мене назад у разі небезпеки.
-Це безпечно? – запитав Ламон, срушуючи сніг із одягу, який вже геть промок.
-Доведеться робити дві справи водночас, але я це гарно вмію. – запевнив нірван ця лучник. – Ти будеш підтримувати мого коня, і все повинно бути добре. У мене є ідея сховати Коалін і Богаля у покинутому замку, що в Оргальських горах. Там вони матимуть змогу відсидітися і перечекати небезпеку.
-Чудовий вихід! – схвально вигукнув Монар Ламон, плескаючи Меріна по плечу. – Я гадаю, що ми дістанемося до Драконового вулкану ще до заходу сонця. Потім вирішимо, що робити далі.
Раптом загавкав Цахей – мандрівники дружно повернули у його бік голови і побачили дивну картину – собака став на задні лапи, а від нього відділилося туманна пляма, яка враз перетворилася на провидицю. Від несподіванки мандрівники застигли на місці, не вірячи власним очам.
-Що здивувалися? Засміялася стара. При цьому собака загавкав, махаючи хвостом. – Ось мої чари! Я вирішила не покидати вас на одинці з майбутніми небезпеками у Драконовому вулкані…
-У драконовому вулкані? – перебив її Монар.
-Саме так – у Драконовому вулкані. Ви потрапите туди ще на заході сонця разом зі мною. Трохи чар, і ви опинитеся в Джойї – місці проживання тих драконів, що вижили. Ти, Монаре Ламоне, підкориш їх ї знищиш варварський флот та катапульти з неба. Все інше, не без твоєї допомоги, зроблять Парацельс з Богалем Таміром!
-Хто такий Парацельс? – спитав Теран, поглядаючи на сонце, яке нестримно досягало свого піку.
-Ти спитаєш це у сестри, а тепер вирушай, але разом із тілом, бо я сяду на твоє місце.
-Але ж хіба ви не застарі для цього? – поблажливо посміхнувся Ламон.
-Трохи молодильного еліксиру і все у нормі! – гулко засміялася Дені Проскур, потішаючись з нірван ця.
Мерін Теран не мав часу все це слухати, тому, не гаючи ані хвилини, зник з очей, розтанувши у повітрі, як сніжинка розтає на пекучому сонці.
Дені, помолодішавши від випитого еліксиру, скочила на Фелія й рушила до вулкану, змушивши поспішати за нею Ламона, який ще не встиг оговтатися від здивування та чудес, які побачив та почув від провидиці. Цахей, як нічого і не трапилося, побіг за господаркою, піднімаючи білосніжну куряву позад себе. Монар знизав плечима і пришпорив свого Хумона, не змушуючи себе чекати.
Пані Проскур, як і нічого не бувало, завела пісню:
Удача супроводжує мене!
Володар Долі нас не впіймає!
Нехай спробує наздожене!
Він тільки облизня спіймає!
Пес голосно загавкав, неначе підспівуючи господині. «Оце так-так!» - задумався Монар, чого так рада провидиця і чи не з’їхала вона з глузду.
-Пані Проскур! А звідки взялися боги? – запитав він, коли Дені припинила співати.
-Е, синку, це довга історія! – почала стара. – Богів породила епоха. Тож можна з впевненістю сказати, що вона може їх і знищити, хоч як це не прикро для них самих. Вибач, що я така весела – це побічна дія молодильного еліксиру! А краще не звертай уваги! Так-от, я вважаю, що богів створила наша уява, яка послала в інший вимір магнітні хвилі… Але тобі все одно не зрозуміти. Давай полишимо цю розмову у спокої.
Ламон не відчув, як минув день, а вони вже разом із Тераном наблизилися до Драконового вулкану, а потім піднялися аж до самого кратера. Лише завдяки тому, що вулкан майже згас, вони зняли теплий одяг і змінили його на осінній.
-Тепер залишилося найпростіше! – сказала провидиця. – Стрибнути разом із конями всередину кратера вулкана!
-Всередину кратера? – отетеріли Монар і Мерін. – Це найпростіше?
-Так! І нічого тут складного! Ми перемістимося в Джойю. Вперед!
Підштовхнувши їх у кратер, стара з Цахеєм також скочила вниз.
Розділ 9
Покинутий замок Фалькенгор
Коли Коалін Теран повернулася зі Світу Мертвих, мандрівники пливли на кораблі, що прямував до Тенідату. Дізнавшись про це, вона зраділа, бо по іронії долі вони вибрали правильний напрям. Саме там, за декілька миль від міста знаходився покинутий замок Фалькенгор – місце їх призначення.
Корабель, на якому пливли втікачі, мав назву «Швидка хвиля», і не дивно, бо він нісся на хвилях, як справжній ураган. Перш за все, Коалін довелося пояснити свою тривалу затримку у Світі Мертвих.
-Я перевіряла шлях та замок на безпечність. Там час іде набагато швидше, ніж тут, - пояснювала вона. – тому виникла така тривала затримка.
Власнику корабля Бену Йону довелося заплатити грошей і за Коалін Теран, сказавши, що вона опинилася на «Швидкій хвилі» вночі, висадившись з рибацького човна. Це викликало помітне невдоволення з боку капітана, бо він не повірив ні на грам, але він помітно подобрішав, коли отримав гаманець повний золотих монет.
- Прошу вас, пані Теран, пройти за мною! – мовив він. – Я покажу вам вашу каюту. Гей, кок! – гукнув Бен. – Негайно приготуй сніданок для пані Коалін Теран. Швидше!
-Слухаюсь, капітане! – відгукнувся кок.
-Надіюся, що вам тут сподобається. – потонув у посмішці Йон, звертаючись до дівчини.
- Без сумніву, що так! – запевнила вона його.
Ті два дні, які довелося провести на бору корабля, пройшли на диво спокійно та весело. А радувало те, що Мінос VIII чомусь не оголошував у розшук втікачів. «Чому так?» - дивувалися мандрівники, не знаходячи відповіді. Заспокоїли і запевняння Парацельс, що Володар Долі не зможе вплинути на хід подій, бо йому потрібний час на відродження. На це потрібно багато років, якщо звісно не скористатися магією, але хто згодиться допомогти йому? Всі могутні чаклуни на боці добра. Проте не все було так добре, як здавалося. Арнольда Марголіна непокоїв таємничий напад на нього вночі та не менш дивне зникнення нападника, який розтанув у темряві, навіть не залишивши краплини крові.
Вже наближався вечір, коли перед мандрівниками постав у всій своїй красі замок Фалькенгор. Коалін Теран, жестикулюючи руками, розповідала про покинутий замок, вказуючи на його будову.
Якщо дивитися здалеку, то важко помітити різницю між природними скелями та кам’яним творінням людей. Так було з цим старим замком, бо він настільки злився із навколишніми скелями, що важко було впевнитися де скеля, а де замкова вежа чи мур.
Сірів грубий мур із пісковика, що поріс мохом та травою, він пристосувався до нерівностей місцевості й огороджував площу, яка була досить обширною. На одному і другому боці площі височіли оборонні вежі. Справа від ближньої вежі ріс дуб, а над ним було видно сам дах замку. В іншій вежі знаходилася дзвіниця, в якій розбитий дзвін гуркотів при сильному вітрі.
Сам замок був покритий дахом із нержавіючого стелу, що блищав у призахідному сонці, але ніколи не видавав тебе серед дня. Перший поверх мав терасу, а над нею дивний герб із зображенням двох орлів, що билися один із одним.
Із замку вів підземний хід аж до Тенідату. Про цей тунель в околиці, як урешті-решті і про замок, ніхто не знав. Середня вежа замку чудово збереглася і в ній можна було спокійно мешкати.
Мешканці Тенідату знали про Фалькенгор лише по слухам. Зблизька його ніхто не бачив, бо деяких стримував страх до невідомого, а інших важкий шлях до нього. Тому всім давалося, що замок, то лише старі руїни невідомої фортеці.
Але все було зовсім по-іншому, бо будівля зі старого каменя за захисним муром та ровом була ще цілою і могла роміститирозмістити у собі кілька сот чоловік. Там ще були великі зали, підземелля, глибокі комірки й різні підземні ходи та дороги, що зверху поросли густою травою та обвішалися павутиною.
Головна вежа піднімалася на три поверхи, і в ній були гарні стіни. Із неї можна було дістатися до обох оборонних веж. З тої тераси збігалися кам’яними сходами інші, до замкового саду з обваленими теплицями. Були тут і три криниці, які, на щастя, не були забруднені й мали чисту воду. Такий вигляд мав замок Фалькенгор зсередини. Його будова була складною і швидше схожа на заплутаний лабіринт.
Коли мандрівники з великими зусиллями змогли дістатися до замку, сонце зникло за горизонтом. Коридор, по якому вони йшли, був доволі широкий і високий, мав овальне склепіння, а в стінах заглибини, що призначалися для ламп чи факелів, але останніх не було.
Якби не Коалін, втікачі б швидко заблукали, але вона, узявши на себе лідерство, повела їх темними переходами, освітлюючи шлях лампою. Для інших скрізь було так темно, що важко було визначитися у якому напрямку вони ідуть. Це точно був лабіринт! Напевно було якесь сполучення між замковою брамою та вежею.
Богаль нічого ще не їв від того моменту, як зійшов із «Швидкої хвилі», тому відчув, що сили покидають його.
Невідомо як довго вони йшли, але нарешті опинилися в головній вежі, де влаштувалися на ніч. Ось вони вже всі сиділи перед вогнищем, вечерявши, і розмовляли про майбутні плани.
- Добре, що варварські чари не подіяли на мене, - сказав Парацельс. – бо тоді невідомо яким чином нам вдалося згадати про завойовників. А мій план простий! – Втікачі присунулися лижчеближче до вогню, зменшивши коло. – Мерін Теран і Монар та провидиця добувають драконів, а ми створюємо літальні апарати та машини, із допомогою яких знищимо варварів-мутантів. Єдина проблема у тому, де ми дістанемо людей для виконання плану.
- Думаю за це діло візьмемося ми з Парацельсом. – сказала Коалін Теран. – Це буде безпечніше, ніж ви з Богалем снуватимете містом перед шпигунами короля!
- Думаю, що так! – погодився Тамір. – У нас і так на перших порах вистачить справ. Чи не так, Арнольде?
- Саме так! – згодився воїн, кивнувши головою.
Вогонь ще довго не вгасав, освітлюючи головну вежу та створюючи на стінах силуети змовників, що розробляли з великою ретельністю план відбиття ворожої навали з-за Кріанонського океану.
Завдяки своїй непримітності замок був чудовою схованкою для втікачів та забезпечував велику обороноздатність. Так, з допомогою Парацельса та Дені Проскур, мандрівники зуміли зібрати власні сили у кулак та кинути виклик Володарю Долі, який вирішив знищити руандців, а разом із ними і Епоху Сходу Третьої Старості
Чи скоро відродиться Володар Долі, а може вже відродився? На це важко дати відповідь, але все ще попереду! Хто переможе у сутичці – Володар Долі чи Володар Удачі?
Кінець першої частини.



Создан 27 апр 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником